Тримайте нову історію з хронік магазину «Легіонер». Цього разу про те, як Рудік зустрів гідного супротивника.
У магазині «Легіонер» був спокійний вівторок. Клієнтів майже не було, і молодший сержант Рудік (він сам себе підвищив у званні минулого тижня після вдалого полювання на міль) нудьгував на своєму посту №1 — на стосі флісових курток біля каси.
Його тактичні окуляри були зсунуті на носа, плитоноска трохи тиснула після ситного обіду, але Рудік зберігав пильність. В його обов’язки входив візуальний контроль периметра та перевірка благонадійності відвідувачів.
І тут двері відчинилися.
До магазину зайшов Клієнт. Ні, не так. Зайшла ГЛИБА. Чоловік був величезний, у потертому «пікселі», з бородою, в якій застрягла втома не одного місяця на нулі. Від нього пахло порохом, мастилом для зброї та, зовсім трохи, недоїденим сухпаєм. Це був справжній воїн, який приїхав у коротку відпустку оновити спорядження.
Продавець-консультант Сергій шанобливо випростався. Але Рудік напружився.
Для Рудіка цей гігант був не героєм, а «невпізнаним об’єктом підвищеної небезпеки», який вторгся в зону відповідальності кота. Об’єкт попрямував до стенда з дорогими активними навушниками.
— Потрібні Sordin’и, бажано з гелевими амбушурами, — прогудів військовий басом, від якого завібрували банки з тушонкою на дальній полиці.
Сергій кинувся діставати товар. Але тут у гру вступив Рудік.
Він здійснив блискавичний тактичний маневр: безшумно зістрибнув із флісок, прослизнув під стелажем із термобілизною і матеріалізувався прямо на прилавку, між військовим та коробкою з навушниками.
Рудік сів у свою фірмову позу «камінна горгулья»: лапи в білих шкарпетках зведені разом, хвіст обгорнутий навколо тіла, погляд важкий, немигаючий, спрямований прямо в очі прибульцю. Патч «РУДІК» на грудях грізно настовбурчився.
Військовий завмер. Його рука, що тягнулася до навушників, зупинилася в повітрі.
— Е-е-е… перепрошую? — розгублено сказав боєць, дивлячись на руде створіння в бронежилеті.
Рудік не ворухнувся. Він проводив сканування. Він повільно, демонстративно потягнув носом повітря. «Так. Запах мастила — норма. Запах поту — норма. Запах… стривайте. Це що, в’ялена курка у нього в кишені?»
Зіниці Рудіка розширилися. Оперативна обстановка змінилася. З підозрілого порушника об’єкт миттєво перекваліфікувався в «потенційного постачальника гуманітарної допомоги».
Але Рудік не був би професіоналом, якби одразу здав позиції. Потрібно було дотиснути.
Військовий, який бачив танки, артилерійські обстріли та штурми посадок, стояв і не знав, що робити з 6-кілограмовим котом, який дивився на нього, як комбат на солдата, що загубив автомат.
— Друже, — обережно звернувся боєць до кота. — Мені б навушники. Там на “нулі” гучно буває.
Рудік мовчав. Він чекав. Він знав, що у військових чудова інтуїція.
І боєць зрозумів. Він повільно, без різких рухів, поліз у кишеню розгрузки. Дістав звідти маленький, запакований шматочок армійського джерки (в’яленого м’яса).
— Дозвіл на прохід? — з посмішкою запитав військовий, простягаючи данину.
Рудік витримав театральну паузу. Потім велично нахилив голову, акуратно, одними зубами, взяв пакетик із руки бійця. Це був не хабар. Це був військовий податок.
Кіт відступив на крок вбік, звільняючи шлях до товару, і коротко мявкнув. «Доступ дозволено. Працюйте, брате».
Військовий забрав свої навушники, розплатився і, вже виходячи, підморгнув Сергію: — Серйозна у вас охорона. Такого на блокпост поставити — жодна миша не проскочить.
Рудік у цей час уже сидів на своєму посту, наминав трофейне м’ясо і думав про те, що служба в тилу теж буває небезпечною, але іноді дуже прибутковою. Зміну було здано успішно.
